Мирослав Дочинець: «Бог дав мені найвищу премію – читачів. Це для письменника – найбільший успіх»

4/10/2019 Перегляди 262 Коментарі 0
Талант – безцінна і незбагненна річ. Він даний не кожному. Внести нове слово у світ і домогтися визнання свого таланту – це, мабуть, і дар, і везіння, і кропітка праця. Як каже видатний закарпатський письменник Мирослав Дочинець, - «Треба мати мужність, мати терплячість, тому що до визнання веде довгий шлях. І потрібно мати велику віру і впевненість, що те, що ти робиш, те, чому ти служиш – обов’язково тобі рано чи пізно відплатить тим же, взаємністю».

  Мирослав Дочинець – видатний письменник, який народився на теренах Хустщини. Його ім’я відоме далеко за межами нашої країни, книги перекладають різними мовами. Письменник став лауреатом багатьох визначних премій.

  Сьогоднішня наша розмова з п. Мирославом стосується спогадів про Хустщину, питань актуальності звичайних книг та як досягти успіху письменникам-початківцям.

  Мирославе Івановичу, як часто ви буваєте на Хустщині і чи є у вас улюблене місце, яке ви, приїжджаючи сюди – обов’язково мусите відвідати?

-        Ну, Хустщина – це мій дім, це – моя колиска, це моя мала і найбільша, найсокровенніша батьківщина. Тому що це лишається… Це – в крові. Це – формула крові. Тут – коріння моє і сліди моїх п’ят…

Назаповітніше місце для мене в Хусті – це береги Тиси. Тому що на полях Тиси пройшло все моє дитинство. Батько мій був видатний риболов і всі літа, скільки я себе пам’ятаю – аж до студентських років проходили в мене на Тисі. І Тиса – ріка… Цей плин, ця чистота, ви знаєте, це унікальна атмосфера – це перелилося в мене – спочатку в серце і потім все це переливається десь і у книги. Недарма в моїх книгах багато символів ріки, води. Той же «Горянин» - Шевченківська премія за цю книгу. «Горянин» - це є ріка, людина, символ течії, очищення, змінності людської душі. Тому що Тиса – це більше, ніж ріка…


  Чи можна під час риболовлі зустріти Вас на березі Тиси?

-        Обіцяють мені мої читачі біля Королева зробити ночівлю. І я дуже чекаю цього моменту. Запрошу своїх колег зі Львова, Києва, які знають наш край по книгах і хотіли б його наживо побачити.

Наші Карпати приваблюють… Ми відкриваємося Україні, Європі. Тут особлива, свята земля…


  Чи не втратиться актуальність прочитання звичайних книг, оскільки зараз молодь активно читає електронні варіанти в інтернеті?

-        Я думаю, що ці процеси треба приймати, як дальність якусь, так? Ми не можемо зупинити ні технологічний процес, ні процес інтелектуальний. Гаджети дають нові можливості доступу до інформації. Це нормально. Я сам користуюся ними. Але я не думаю, що книжка зникне. Книжка – це є біблія. «Biblio» – це слово «книга» - найдавніша книга. І вона вічна, і слово вічне. І той прошарок людей, молоді, який хоче в цьому світі бути зорієнтованими, хочуть жити і бути в курсі всіх проблем – суспільних, політичних і т. д. Без книги не обійтися, тому що книга дає орієнтир, книжка дає внутрішню свободу, книжка дає можливість порозумітися з людьми, зі світом, з Богом, із собою. Тільки книга це робить. Я впевнений. Я це знаю, відчуваю, бачу. Потреба слова вона не те, що зникає. Потреба чесного, зрілого нашого українського слова навпаки зараз особливо актуальна.


  Надихають такі люди як ви, які займаються  тим, чим хочуть займатися, до чого в них є поклик душі. Напевно, було важко спочатку…

-        Складно було. Не є просто і зараз, оскільки у нас в Україні нема ще того цивілізованого простору, коли книжка затребувана державою. Поки що письменник великою мірою несе сам своє слово і мусить сам ставати і рекламодавцем, і промоутером своєї книги, і презентатором, і якоюсь мірою оцінником і видавцем навіть. Це складно. Це непросто, але я цей процес освоїв, я розібрався в ньому, зорієнтувався, і я зрозумів, що читач в Україні – унікальний. Книжка потрібна, але її треба донести. І книжка має бути чесна, книжка має бути цікава, книжка має бути така, яка несе якусь користь в цьому світі. І я дякую Богу, що мені це вдається. Мої книги мають великий попит, їх перекладають і поширюють, за них дають нагороди високі. Так, якоюсь мірою мені Бог дав найбільшу премію – читачів. Це я вважаю для письменника – найбільший успіх.


  А чи були у вас натхненники на Хустщині, які б спонукали до написання книг?

 - Так. Неодмінно. І я б зараз хотів подякувати своїм вчителям письма. Це було письмо, можливо, і не літературне, а журналістське. Я виріс із газет, навіть із гуртка юних кореспондентів Хустської міської районної газети (зараз «Вісник Хустщини»).  Я мав школу таких журналістів, як Василь Бахно, Василь Химишинець, Іван Губаль, Іван Липчей. Це – чудесні були журналісти і творчі друзі мої стали. Це оточення фактично формувало мене і моїх інших колег – і Петра Мідянку,  Юрія Клованича. Це – мої соратники, з якими ми починали в цих гуртках працювати. Ну, чогось ми добилися. І ця школа, цей поштовх – перші зернятка, як кажуть, – вони проросли.


  Що ви побажаєте письменникам-початківцям?

-         Тим людям, які хочуть відкрити в собі слово, проростити в собі слово, які мають внутрішню потребу (бо це є потреба!) передати в світ слово – бути самим собою. Вивчити те, що створено письменниками до нас. Але не треба копіювати інших, тому що ти мусиш бути тільки неповторним, мати свій стиль, свій світ. Тільки тоді твої речі, твої твори будуть мати вартість, тільки тоді вони можуть стати цікавими і тоді читач прийме тебе. Мати мужність, мати терплячість, тому що до визнання веде довгий шлях. І потрібно мати велику віру і впевненість, що те, що ти робиш, те, чому ти служиш – воно обов’язково тобі рано чи пізно відплатить тим же, взаємністю. Обов’язково талант твій буде визнаний. Це – закон неба, закони Творця, а ми теж – маленькі творці.


О. Горват

 


Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число