Василь Лазоришинець. Батьки – про сина

22.05.2017 Перегляди 3273 Коментарі 0
«Дякуємо Богу, що підняв нашого сина до такої слави поміж людей!» - кажуть батьки знаменитого закарпатця – кардіохірурга Василя Лазоришинця з нагоди його 60-ліття.

Ми поїхали до Василя та Юлії Лазоришинців у гості – у село Сокирницю на Хустщині. Шукаючи адресу, здивувалися: питаєш, як проїхати на вулицю Жовтневу – усі одразу перепитують: «А ви до Лазоришинців?».
Це вже потім дізнаюся, що до батьківської хати знаменитого хірурга часто приїжджають земляки – із малесенькими хворими діточками – аби батьки Василя Васильовича допомогли із ним зв’язатися і аби той спробував урятувати і їхню дитину.
«Ще нікому він не відмовив» - каже мама знаменитого хірурга. Хто б не приїхав та не попросив – ми подзвонимо, він завжди вислухає і каже: «Приїжджайте!» За офіційною інформацією, знаменитий хірург щороку виконує понад 250 операцій. Василь Лазоришинець не переставав практикувати навіть будучи чиновником у Мінохорони здоров’я.

«Доки є ще якісь сили та здоров’я – із Сокирниці не поїдемо!»


Нарешті знаходимо потрібну  адресу. Звичайна сільська закарпатська хижа, поруч – дерев’яна господарська споруда, за нею далі – хлів, по городі кури ходять, у дворі лугош, ворота не ковані, а залізні.


Старенькі батьки – мамі Василя Васильовича 80 років, батьку йде 84-й – якраз фриштикують. На столі – варені яйця, цибуля, за гарячу страву – крумплі з лопатками. Старенькі одягнуті по-домашньому просто, але охайні, трохи знічені нашим приїздом, але погоджуються поговорити про знаменитого сина й пропонують зайти на кухню на кавіль. 

«Дякуємо Богу, що підняв нашого сина до такої слави поміж людей!»  


Дітей у них троє – Василь Васильович найстарший, ще молодший брат та найменша сестра, яка теж лікар. Другий син виїхав до Америки – свого часу теж вступав на мед факультет, але що не вистачило півбалу, то пішов вчитися в економічний вуз. І хоча знаменитий син та дочка живуть у Києві, старенькі Лазоришинці не полишають домівку – кажуть, допоки здоров’я дозволить, житимуть удвох тут, у Сокирниці, на Закарпатті.


Ще є трохи сили поратися по господарству – тримають трохи худоби, порося та курей, аби було вдома веселіше, бо як то в селі без худоби, та й дітям завжди приємно передати домашній яєць та шматок шовдаря.

 «За Васильком усі діти вступали на медичний – вивчити одного, а другого ні – це ж образа на все життя!»


Цікавлюся у батьків знаменитого хірурга, чи доклали вони руку до того, аби син став лікарем.
- Наша заслуга хіба у тому, що ми завжди усім трьом казали «Учіться, діти!» А у файті у нас зроду-віку лікарів не було, ми теж прості робітники, батько – шофером працював, я – листоношею у Сокирниці, - каже пані Юлія. – Хоча мої брати таки часто говорили, як діти ще були малі – що от, мовляв, у файті лікаря нема, а треба би. Ну але це не зіграло ролі у виборі професії для Василя Васильовича. Він у школі дуже добре знав хімію.
- Учитель його, хімік, нам казав, що як Василь, мовляв, не здасть на відмінно хімію при вступі до інституту, він зі школи звільниться, бо тоді, мовляв, нема чого йому там робити. Він хімію в школі дуже добре знав, задачі розв’язував не звичним способами. Тому й вступав до інституту, де перший екзамен був хімія – у Києві. Можна було вчитися ближче, у Франківську – але там першою була фізика. Отак і поступив на медичний,
- За Васильком й другі діти теж вступали на медичний – вивчити одного, а іншого ні – то ж образа на все життя буде, от ми й намагалися дати дорогу їм усім у світ, - каже пані Юлія.
- Не жалкуєте, що не з вами лишився – аж у Київ занесло життя?
- Спочатку хотілося, аби він в Ужгороді був, але я завжди розуміла, що там, в Києві, йому більше простору для польоту, аніж у нас в Ужгороді. А зараз узагалі просто – щодня зідзвонюємося, він найперше питає про здоров’я – чи прийняли ми ліки, який тиск, яке самопочуття, а вже потім – про домашні справи. Лікар – що тут скажеш!
- То він і вам ліки призначає?
- Ні, мої хвороби – не його парафія, я часто їжджу в Київ, але до інших спеціалістів, але діти завжди зустрічають, допомагають у всьому.
- Перебиратися до дітей не думаєте?
- Поки є сили та якесь здоров’я, й допоки ми удвох – ні. Із дітьми спілкуємося часто, але з роками відстань відчувається все більше. А доти – внуки з нами зажди були, виросли у нас в Сокирниці. Діти дотепер приїжджають на Великдень та Різдво – це вийняток, аби їх не було на свята. Василь Васильович дуже любить коляд – завжди запрошує бетлегеми до хати.
- Що готуєте, як діти приїжджають додому?
- Так, аби щось особливе – ні. Звичну домашню їжу. Стараюся – аби на столі було багато й смачного. Нема замовлень, мовляв,  мамко, завтра приїдемо, отаке й таке нам звари. Навіть навпаки: як  приїжджають, то стараються не попереджувати – аби я не морочилася із приготуваннями. 

 «Субота – його щасливий день!»


Прошу розповісти про дитинство відомого земляка. Яким він був – чи розбишакою чи слухняною дитиною, як проводив час, що любив.
- Якось помітила, що субота для нього щасливий день – народився у суботу, поступи у суботу. Я, як знала, що якась подія у життя, ставатиметься у нього в суботу – не переживала, знала що все буде добре.
- То на операцію до нього краще на суботу записуватися?
- Ні, що ви, тут не це грає роль, про суботу – це просто мої спостереження.
Згадуючи про дитинство сина, мати каже, що він ніколи не був розбишакою.
- Я завжди налаштовувала їх усіх на те, аби діти добре вчилися й допомагали вдома. Та й він і сам був до навчання охочий, але й я стимулювала. Свого часу могла поїхати на роботу до Хуста – але залишилися в Сокирниці, працювала листоношею, так могла більше уваги приділяти дітям (діти помагали – разом листи й газети розносили, обслуговували  400 дворів). А якби зранку пішла, а ввечері вернулася, як інші жінки, може, вони й не стали б тим, ким стали. Але Василю ніколи не треба було двічі казати – «йди читати». Вони у мене всі молодці, завжди слухалися. Вони, Слава Богу, дружили завжди, одне другого розуміли та підтримували – ми їх із батьком цьому вчили.
- Якими були ваші головні поради дітям?
- Коли вони роз’їжджалися вчитися – просила завжди аби жили так, щоб знали одне за одного. У який би кінець доля не закинула. Це була головна батьківська порада. Мені дуже приємно, коли бачу, що діти один одного поважають, підтримують. Сьогодні розумію, що, можливо, то було якесь передчуття того, що менший син поїде так далеко – аж в Америку. Може тому й давала ці поради.

«Він у нас такий – коби здоровий та щасливий – ніколи ще нікому не відмовив»


- Вас так добре знають у селі, навіть наперед люди питають, як чують, що вулицю Жовтневу шукаємо – чи ви не до Лазоришинців часом?
- О, так, люди часто приїжджають, знаходять хату, просять, аби допомогли зконтактувати із Василем Васильовичем.
- Він у нас такий – коби здоровий та щасливий – ніколи ще нікому не відмовив, - вставляє слово батько.
- Так, хто й звідки би не прийшов, нікому ні разу не відмовив. Завжди каже: хай приїжджають.  Якось виїхали на поле, цілий день нас не було. Приходимо додому – машина стоїть під воротами, аж із Чинадієва люди із малесенькою дитинкою приїхали – просили помогти.
Нині він продовжує оперувати в Інституті Амосова, директорує там.  Ми із сином по роботі майже не спілкуємося, він рідко розповідає про те, як ідуть справи, аби над чим працює, або як пройшла операція. Радіємо тільки, що ніколи не перестава допомагати людям – навіть, як працював у міністерстві, він не покидав хірургію ніколи. 

 «Живемо нині на вулиці імені Василя Лазоришинця»


- А нещодавно нашу вулицю назвали іменем сина, – каже пані Юлія. - Живемо нині на вулиці Василя Лазоришинця. На ній кілька десятків будинків.
- Цікаво, а чия була ідея?
- Запропонували від сільради. Ми й не знали зовсім. А якось до нас листоноша прийшла – газети виписувати, то пише в карточках – вулиця Лазоришинця. Я перепитую, мовляв, ні, у нас Жовтнева, а вона мені:  ви що не знаєте – недавно іменем вашого сина вулицю назвали? Мені було приємно, звісно.
- Що й казати! Пишаєтеся сином?
- Я радуюся, що Господь, сятив би ся, дав йому досягнути таких висот,- каже пані Юлія.
- Не я а ми! – перебиває пан Василь.
- Пак ми! – каже вона йому. - Я дуже радію за сина, за усіх дітей – адже вони себе знайшли в житті. Але таке, щоб я перед другими людьми гордилася – що от у мене такі діти, а у вас такі, ні, цього ніколи не було й не буде.

Тетяна Когутич, для Uzgorod.in

Василь Васильович Лазоришинець – видатний український кардіохірург. Народився 25 травня 1957 року в селі Сокирниця Закарпатської області.
Заслужений лікар України, член-кореспондент Національної академії медичних наук України.
Працював на посадах в Уряді України - заступник Міністра охорони здоров'я України, перший заступник Міністра охорони здоров'я України, 01 жовтня — 02 січень 2015 р. — т.в.о. Міністра хорони здоров'я України.
Депутат Закарпатської обласної ради.
2015 р. — Начальник лікувально-організаційного управління Національної Академії медичних наук України. 1 листопада 2015 р.  призначений в.о. директора Інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова. 19 січня 2016 р. став директором Інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова.
У травні 2017 року нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого ІV ступеня.
Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число